В УКРАИНЕ СТАЛО ЛЕГЧЕ ПЛАТИТЬ НАЛОГИ

У Мінфіні пояснили, що на підвищення рейтингу України вплинули зміни, які відбулися в податковій сфері в минулому році. Зокрема, були знижені ставки ЄСВ з 41% до 22%, ставки рентної плати за користування надрами для видобутку природного газу, скасовано утримання ЄСВ у розмірі 3,6% із зарплати працівників, встановлено єдину базову ставку ПДФО в розмірі 18% (замість двох — 15% і 20%), введено новий порядок відшкодування ПДВ і його оприлюднення на сайті ДФС, а також систему електронного адміністрування реалізації пального.

Рейтинг Paying Taxes складається щорічно Світовим банком спільно з аудиторською компанією PriceWaterhouseCoopers за підсумками попереднього податкового року. Податкові системи оцінюються за 4 параметрами: загальна податкова ставка; час, що витрачається платником на сплату податків; кількість платежів; система відшкодування ПДВ.

Державна фіскальна служба не буде штрафувати платників податків через можливі перебої в роботі банків

Державна фіскальна служба (УКРІНФОРМ) не штрафуватиме платників податків за можливі проблеми в роботі ПриватБанку. Про це заявив глава УКРІНФОРМ Роман Насиров.

«На сьогодні в суспільстві викликає занепокоєння ситуація, яка склалася в зв’язку з роботою ПриватБанку щодо перерахування податкових зобов’язань до бюджетів, що в свою чергу може вплинути на виконання обов’язків по сплаті податків. Однак УКРІНФОРМ зі свого боку хоче заспокоїти платників податків. Адже відповідно до пункту 129.6 ст. 129 Податкового кодексу України за порушення строку зарахування податків до бюджетів з вини банку несе відповідальність саме цей банк «, — заявив глава відомства.

Зокрема, банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених Податковим кодексом, а також відповідно до законодавства, несе іншу відповідальність за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державний цільового фонду.

«Таким чином, ГФС не штрафуватиме платників податків через можливі перебої в роботі банків», — підкреслив Насиров.

Платники податку звільняються від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі податків, зборів та інших платежів до бюджетів і спецфонд, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції. У разі нарахування платнику таких штрафів і пені, платник повинен звернутися до контролюючого органу і подати оригінали або копії платіжних доручень.

«За умови, якщо НАБУ, Генеральна прокуратура не виявлять в цьому незаконних дій», — додали в ГФС.

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

04 лютого 2016 року                                                   м. Київ                              К/800/44985/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого: Маринчак Н.Є.,

Суддів: Бившевої Л.І., Бухтіярової І.О., Веденяпіна О.А., Вербицької О.В., Кошіля В.В. Ланченко Л.В., Лосєва А.М., Нечитайла О.М., Олендера І.Я., Островича С.Е., Пилипчук Н.Г., Приходько І.В., Рибченка А.О., Степашка О.І., Цвіркуна Ю.І., Юрченко В.П.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Житомирської об’єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Житомирській області (далі — Житомирська ОДПІ)

на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 13 липня 2015 року

та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2015 року

у справі № 806/2256/15

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю спільного українсько-німецького підприємства «Атем-Франк» (далі — ТОВ «Атем-Франк»)

до Житомирської ОДПІ

та Головного управління Державної казначейської служби в Житомирській області (далі — Управління)

про визнання протиправною бездіяльність та стягнення бюджетного відшкодування, —

встановив:

У червні 2015 року ТОВ «Атем-Франк» звернулося до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просило: визнати протиправною бездіяльність Житомирської ОДПІ, що полягає у ненаданні Управлінню висновку із зазначенням сум ПДВ у розмірі 480 000 грн. та 1 500 000 грн., які підлягають відшкодуванню позивачеві з бюджету за лютий, березень 2015 року, відповідно; стягнути з Державного бюджету України на користь ТОВ «Атем-Франк» вказану бюджетну заборгованість.

У ході вирішення спору позивач зменшив позовні вимоги та просив суд стягнути з Державного бюджету України бюджетне відшкодування з ПДВ за березень 2015 року в розмірі 1 500 000 грн. у зв’язку з одержанням з бюджету частини оспорюваної суми.

Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 13.07.2015р., залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 29.09.2015р., позов задоволено.

Судові рішення зі спору мотивовані тим, що право платника на одержання оспорюваної суми ПДВ з бюджету підтверджено документально, а тому відмова Житомирської ОДПІ надати висновок про необхідність відшкодування цієї суми з бюджету на користь позивача є протиправною бездіяльністю суб’єкта владних повноважень, що призвела до виникнення перед платником бюджетної заборгованості.

У касаційній скарзі до Вищого адміністративного суду України Житомирська ОДПІ, посилаючись на невідповідність висновків судів вимогам чинного законодавства та дійсним обставинам спору, просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та відмовити у задоволенні даного позову. Мотивуючи касаційні вимоги, скаржник посилається на Порядок взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування податку на додану вартість, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.2011р. № 39, та Порядок формування та надсилання узагальненої інформації про обсяги сум бюджетного відшкодування податку на додану вартість, визначені у висновках, затверджений наказом Державної податкової адміністрації України, Державного казначейства України від 03.02.2011р. № 68/23, в силу яких податковий орган не вправі складати висновки про суми бюджетного відшкодування без погодження з Державною фіскальною службою України. Також відповідач зазначає, що вимоги про визнання протиправною бездіяльності податкового органу у вигляді неподання висновку територіальному органові державного казначейства  не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

У судове засідання представники сторін, яких було належним чином повідомлено про дату, час і місце судового розгляду справи, не з’явилися; у зв’язку з цим справу розглянуто у письмовому провадженні відповідно до пункту 2 частини першої статті 222 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення розглядуваних касаційних вимог з урахуванням з такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що у податковій декларації з ПДВ, поданій ТОВ «Атем-Франк» до контролюючого органу за березень 2015 року,  позивачем було задекларовано суму ПДВ, яка підлягає відшкодуванню на рахунок платника у банку, в розмірі 1 500 000 грн.

Правильність обчислення та об’єктивна наявність у платника права на одержання зазначених сум бюджетного відшкодування ПДВ підтверджена актом від 20.05.2015р. № 3139/06-25-15-01/30853412 «Про результати документальної позапланової перевірки правомірності нарахування ТОВ «Атем-Франк» від’ємного значення різниці між сумою податкового кредиту за лютий, березень 2015 року та бюджетного відшкодування ПДВ, заявленого на рахунок платика у банку за лютий, березень 2015 року».

Втім на час вирішення даного спору вказану суму не було повернуто платникові.

На підставі цього суди зробили висновок про об’єктивну наявність у платника права на одержання оспорюваної суми ПДВ з бюджету та погодилися з обраним позиваечм способом захисту порушеного права, стягнувши безпосередньо з бюджету відповідні кошти.

Водночас наведений висновок судів не відповідає юридичному висновку Верховного Суду України, викладеному, зокрема, у його постанові від 16.09.2015р. у справі за позовом приватного акціонерного товариства «Донагроімпекс» до Державної податкової інспекції у Ворошиловському районі м. Донецька Головного управління Міністерства доходів і зборів України у Донецькій області, Головного управління Державної казначейської служби України в Донецькій області, Управління Державної казначейської служби у м. Донецьку Донецької області про стягнення бюджетної заборгованості з податку на додану вартість. Так, у цій постанові Верховний Суд України зауважив, що «рішення судів про задоволення позовних вимог про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ є помилковим з огляду на те, що така вимога позивача не є правильним способом захисту прав платника ПДВ. В цьому випадку правильним способом захисту позивача є вимога про зобов’язання відповідача до виконання покладених на нього Законом і підзаконними актами обов’язків щодо надання органу казначейства висновку щодо суми, яка підлягає відшкодуванню з бюджету».

Відповідно до частини першої статті 2442  КАС висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Однак у справі, що переглядається, Вищий адміністративний суд України вважає за необхідне у порядку абзацу другого частини першої цієї ж статті КАС відступити від викладеної правової позиції Верховного Суду України з наступних мотивів.

За правилами пункту 200.1 статті 200 Податкового кодексу України (далі — ПК)  сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов’язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.

В силу вимог пункту 200.4 цієї ж статті ПК при від’ємному значенні суми, розрахованої згідно з пунктом 200.1 цієї статті, така сума підлягає бюджетному відшкодуванню за заявою платника у сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів/послуг у попередніх та звітному податкових періодах постачальникам таких товарів/послуг або до Державного бюджету України, в частині, що не перевищує суму, обчислену відповідно до пункту 2001.3 статті 200 1 цього Кодексу на момент отримання контролюючим органом податкової декларації (підпункт «б»).

Згідно з пунктами 200.12, 200.13 статті 200 ПК контролюючий орган зобов’язаний у п’ятиденний строк після закінчення перевірки подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету.

На підставі отриманого висновку відповідного контролюючого органу орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, видає платнику податку зазначену в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку протягом п’яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу.

Пунктом 200.23 статті 200 ПК передбачено, що суми податку, не відшкодовані платникам протягом визначеного цією статтею строку, вважаються заборгованістю бюджету з відшкодування податку на додану вартість. На суму такої заборгованості нараховується пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку її дії, включаючи день погашення.

Таким чином, після закінчення установлених чинним законодавством строків для адміністративної процедури перевірки наявності у платника права на бюджетне відшкодування у результаті невчинення компетентними органами належних дій невідшкодовані суми перетворюються на бюджетну заборгованість.

Наведений юридичний факт, у свою чергу, зумовлює виникнення фінансових правовідносин між боржником в особі держави та кредитором — платником податків, права якого порушені саме внаслідок несплати йому відповідної суми.

Слід також зазначити, що з моменту виникнення у платника бюджетної заборгованості настає й протиправна бездіяльність податкового органу як суб’єкта владних повноважень, що утворює матеріально-правовий аспект порушеного права платника і наслідки якої підлягають усуненню  в судовому порядку.

Частиною другою статті 162 КАС передбачено, що суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Отже, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб’єктами, а вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення. У такому разі не відбувається перебирання непритаманних суду повноважень державного органу (за відсутності обставин для застосування дискреції), а здійснюється виконання судом власної компетенції з відновлення порушеного права.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011р. № 845 затверджено Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, згідно з яким стягувач, на користь якого прийняті судові рішення про бюджетне відшкодування податку на додану вартість та/або пені, нарахованої на заборгованість державного бюджету з відшкодування такого податку, подає документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку, до органу Казначейства за місцем реєстрації стягувача в органі державної податкової служби (пункт 23).

Таким чином, наведеним підзаконним нормативно-правовим актом безпосередньо передбачено можливість ухвалення на користь особи судового рішення про стягнення суми бюджетного відшкодування з ПДВ і встановлено особливості процедури такого стягнення; у рамках цієї процедури особа зобов’язана подати до казначейства документи, наведені у пункті 6 зазначеного Порядку, якими є, зокрема, відповідна заява, судові рішення про стягнення коштів (у разі наявності).

Відсутність у Порядку взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування податку на додану вартість, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.2011р. № 39, (на який послався Верховний Суд України на обґрунтування своєї позиції) прописаного механізму бюджетного відшкодування ПДВ у спосіб судового стягнення не є достатнім підґрунтям для висновку про відсутність даного способу захисту у національній правовій системі взагалі. До того ж, цей Порядок визначає механізм взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування податку на додану вартість та не регулює питання погашення простроченої заборгованості з відшкодування ПДВ.

Частиною першою статті 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

В силу частини четвертої статті 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Таким чином, особа, законний інтерес або право якої порушено,  може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.  У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об’єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави — учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов’язань. Крім того, Суд указав на те,  що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов’язань за статтею 13 також залежить  від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі,  так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Розкриваючи критерій ефективності способу захисту порушеного права платника, Верховний Суд України у постанові від 16.09.2015р. у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Аскоп-Україна» до Південної митниці Міністерства доходів і зборів України, Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів зазначив, що «спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення».

Водночас у постанові від 16.09.2015р. (у згаданій справі за позовом приватного акціонерного товариства «Донагроімпекс») Верховним Судом України зроблено висновок, що стягнення бюджетного відшкодування не є належним способом захисту порушеного права, яким у розглядуваній категорії спорів має бути вимога про зобов’язання податковий орган надати висновок про суму бюджетного відшкодування.

Втім у спірних правовідносинах вирішення питання про надання висновку не забезпечує погашення заборгованості держави перед боржником, а тому сприяє лише частковому відновленню порушеного права. Неприпустимою є відмова особі в задоволенні позовних вимог лише на тій підставі, що така особа прагне відновити порушене право у повному обсязі. До того ж, наявність рішення про зобов’язання суб’єкта владних повноважень надати висновок про суму податку, яка підлягає поверненню платникові з бюджету, та примусове виконання такого рішення не виключає виникнення подальшого спору щодо цієї ж суму бюджетного відшкодування у разі неперерахування коштів на рахунок платника на підставі виданого висновку.

З урахуванням викладеного задоволення лише позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльності Житомирської ОДПІ щодо ненадання Управлінню висновку із зазначенням суми ПДВ у розмірі 1 500 000 грн., яка підлягає відшкодуванню позивачеві з бюджету за березень 2015 року, не можна визнати достатнім та ефективним способом захисту порушеного права ТОВ «Атем-Франк».

З огляду на гарантоване статтею 55 Конституції України право особи захищати свої права будь-яким, незабороненим законодавством способом, з урахуванням наявності у чинному законодавстві механізму стягнення надміру сплачених коштів з державного бюджету на підставі судового рішення та вимог статті 13 Конвенції щодо ефективності правового захисту суди правомірно задовольнили розглядувані позовні вимоги у повному обсязі, визнавши протиправною бездіяльність податкового органу та безпосередньо стягнувши з Державного бюджету України бюджетну заборгованість на користь платника.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає за необхідне також зауважити, що факт погашення оспорюваної суми бюджетної заборгованості на стадії перегляду справи в апеляційному порядку не впливає на обов’язок апеляційного суду надати правову оцінку рішенню суду першої інстанції та не може розцінюватися як підстава для зміни або скасування такого рішення відповідно до статей 201, 202 КАС. Чинним адміністративним процесуальним законодавством не передбачено скасування судового рішення з причин його виконання скаржником, у тому числі й до набрання законної сили цим судом актом.

Врахування факту погашення бюджетної заборгованості з ПДВ перед платником відбувається у процедурі виконання судового рішення відповідно до вимог пункту 23 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011р. № 845. За змістом цієї норми після надходження визначених документів від стягувача орган Казначейства надсилає до органу державної податкової служби запит щодо визначення розміру залишку невідшкодованих з державного бюджету сум податку на додану вартість та/або пені, нарахованої на заборгованість бюджету з відшкодування такого податку. У разі коли на дату надходження виконавчого документа або у процесі його виконання розмір такого залишку зменшився, орган державної податкової служби узгоджує протягом п’яти робочих днів зазначений розмір із стягувачем, про що повідомляє органу Казначейства за встановленою формою. Після закінчення строку узгодження розміру зазначеного залишку орган Казначейства передає виконавчий документ та інші документи, необхідні для його виконання, до Казначейства. Казначейство здійснює в порядку черговості надходження виконавчих документів безспірне списання коштів державного бюджету в розмірі, встановленому судом або узгодженому органом державної податкової служби із стягувачем, та перераховує такі кошти на рахунок стягувача, зазначений у виконавчому документі або його заяві про виконання рішення про стягнення коштів.

Отже, наведений Порядок забезпечує перерахування платникові у процедурі примусового виконання судового рішення лише залишку невідшкодованої суми ПДВ з урахуванням дійсного стану розрахунків платника з бюджетом.

За таких обставин підстави для скасування оскаржуваних судових рішень і задоволення касаційних вимог Житомирської ОДПІ відсутні.

З відповідача підлягає стягненню судовий збір у сумі 5846,40 грн., сплату якого було відстрочено ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23.10.2015р.

З урахуванням викладеного, керуючись статтями 94, 220, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, —

ухвалив:

Касаційну скаргу Житомирської об’єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Житомирській області — залишити без задоволення.    

Постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 13 липня                  2015 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2015 року — залишити без змін.

Стягнути з Житомирської об’єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Житомирській області судовий збір в сумі 5846,40 (п’ять тисяч вісімсот сорок шість грн. 40 коп.) до спеціального фонду Державного бюджету України (отримувач УДКCУ у Печерському районі, рахунок отримувача 31210255700007, код отримувача (код за ЄДРПОУ) 38004897, код банку отримувача 820019, банк отримувача ГУ ДКСУ у                    м. Києві, код класифікації доходу бюджету 22030005 «Судовий збір (Вищий адміністративний суд України, 075).

Ухвала набирає законної сили через п’ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.    

Головуючий:Н.Є. Маринчак Судді:            Л.І. Бившева   І.О. Бухтіярова   О.А. Веденяпін   О.В. Вербицька   В.В. Кошіль   Л.В. Ланченко   А.М. Лосєв   О.М. Нечитайло   І.Я. Олендер   С.Е. Острович   Н.Г. Пилипчук   І.В. Приходько   А.О. Рибченко   О.І. Степашко   Ю.І. Цвіркун   В.П. Юрченко

Контролюючий орган складає податкове повідомлення-рішення у випадках, якщо:
— Платник податків не подає в установлені строки податкову (митну) декларацію, а при здійсненні податкового контролю встановлені факти здійснення платником податків діяльності, яка привела до виникнення об’єктів оподаткування, наявності показників, які підлягають декларуванню;
— Дані перевірок результатів діяльності платника податків, крім електронної перевірки, свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов’язань, податкового кредиту, суми бюджетного відшкодування та / або завищення від’ємного значення об’єкта оподаткування податком на прибуток або від’ємного значення суми ПДВ платника податків, заявлених у податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках;
— Результати митного контролю, отримані після закінчення процедури митного оформлення та випуску товарів, свідчать про заниження або завищення податкових зобов’язань, визначених платником податків у митних деклараціях;
— В інших випадках, коли це передбачено законодавством.
Податкове повідомлення-рішення складається щодо кожного окремого податку, збору разом зі штрафними санкціями, а також по кожному штрафу і пені за порушення норм іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.
До податкового повідомлення-рішення додається розрахунок податкового зобов’язання, зменшення (збільшення) суми податкових зобов’язань та / або податкового кредиту, та / або бюджетного відшкодування ПДВ, і / або зменшення від’ємного значення об’єкта оподаткування податком на прибуток або від’ємного значення суми ПДВ, штрафів і пені із зазначенням дати і номера декларації (уточнюючого розрахунку), звіту за відповідний звітний період, щодо якого проводиться розрахунок.
Податкове повідомлення-рішення вважається надісланим платнику податків — юридичній особі, якщо повідомлення-рішення передано посадовій особі такого платника податків під розписку або надіслано листом з повідомленням про вручення.
Податкове повідомлення-рішення вважається надісланим платнику податків — фізичній особі, якщо повідомлення-рішення вручено особисто такій фізичній особі або її законному представникові чи надіслано на адресу за місцем проживання або останнього відомого місцезнаходження такої фізособи з повідомленням про вручення.

ДЕРЖАВНА ФІСКАЛЬНА СЛУЖБА УКРАЇНИ своїм листом від 01.02.2016 р. N 3069/7/99-99-22-04-02-17 «Про проведення перевірок у 2016 році» зазначила про наступне:

Державна фіскальна служба України у зв’язку із набранням з 01.01.2016 чинності Законом України від 24 грудня 2015 року N 909-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році» (далі — Закон N 909) повідомляє таке.

Законом N 909 скорочено перелік та частково змінено обставини, за наявності яких може бути проведена позапланова документальна перевірка, зокрема, внесено зміни до підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України (далі — Кодекс), а саме виключено можливість проведення перевірок з питань дотримання податкового законодавства у разі, якщо отримано податкову інформацію або за наслідками перевірок інших платників податків виявлено факти, що свідчать про порушення платником податків податкового законодавства.

Відповідно до підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 Кодексу у редакції Закону N 909 з 01.01.2016 можливість проведення документальних позапланових перевірок залишена лише для перевірок з питань дотримання валютного та іншого законодавства, не врегульованого цим Кодексом.

У зв’язку з цим у разі отримання контролюючим органом податкової інформації, що свідчить про порушення платником податків податкового законодавства, організацію та проведення документальних позапланових перевірок доцільно здійснювати на підставі підпункту 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Кодексу (виявлено недостовірність даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на письмовий запит контролюючого органу, в якому зазначено про виявлену недостовірність даних, та відповідну декларацію протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту).

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ

від 28.01.2016 р. N 01-06/131/16

Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням господарськими судами Закону України «Про виконавче провадження» (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку ВГСУ)

У порядку інформації та для врахування у розгляді справ зі спорів, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про виконавче провадження», надсилається огляд вирішених господарськими судами України справ, судові рішення в яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом України.

1. Заміна стягувача на стадії виконавчого провадження шляхом укладення цивільно-правового договору без заміни кредитора у зобов’язанні чинним законодавством не передбачена.

Товариство звернулося до господарського суду з позовом про визнання договору відступлення права вимоги недійсним, оскільки його, на думку позивача, укладено з порушенням вимог статті 203 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України).

Рішенням місцевого господарського суду відмовлено у задоволенні позовних вимог. Постановою апеляційного господарського суду скасовано судове рішення першої інстанції та прийнято нове рішення про визнання договору відступлення права вимоги недійсним. Судом апеляційної інстанції зазначено, що спірним договором сторони, не замінюючи кредитора у зобов’язанні, фактично замінили стягувача на стадії виконання судового рішення, що не передбачено чинним законодавством.

Вищий господарський суд України визнав законними та обґрунтованими правові висновки суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Статтею 512 ЦК України визначено підстави заміни кредитора у зобов’язанні.

Відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові і відбувається на підставі укладеного між ними правочину, а заміна кредитора саме у зобов’язанні допускається протягом усього часу існування зобов’язання, якщо це не суперечить договору та не заборонено законом.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що предметом оспорюваного договору є відступлення права вимоги за рішенням господарського суду у справі N 11/108-09. При цьому умовами договору цесіонарію надано право вимагати від боржника належного виконання рішення суду.

Відповідно до статті 115 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України) рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» (далі — Закон).

Оскільки виконання рішення суду є невід’ємною стадією процесу правосуддя, заміна сторони на цій стадії може відбуватися не інакше, як на підставах, визначених ГПК України та Законом, які регулюють умови і порядок виконання рішень судів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Частиною п’ятою статті 8 Закону визначено, що у разі вибуття однієї зі сторін державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, обов’язкові тією мірою, якою вони були б обов’язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

При цьому питання щодо заміни сторони її правонаступником, у тому числі і в разі заміни кредитора у зобов’язанні, вирішується лише судом у порядку, передбаченому статтею 25 ГПК України.

Вищий господарський суд України, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, зазначив, що під час укладення спірного правочину позивач та відповідач без заміни кредитора у зобов’язанні замінили стягувача на стадії виконання судового рішення, не врахувавши, що заміна стягувача за рішенням суду шляхом укладення цивільно-правового договору чинним законодавством не передбачена (постанова Вищого господарського суду України від 25.09.2014 у справі N 923/945/13).

2. Дії державного виконавця щодо визначення складу майна, яке підлягає реалізації з прилюдних торгів, та його оцінки безпосередньо впливають на формування суттєвих умов договору купівлі-продажу і в сукупності позначаються на результаті прилюдних торгів, а тому незаконні дії державного виконавця можуть слугувати підставою для визнання недійсним укладеного на прилюдних торгах правочину у зв’язку з недодержанням під час його вчинення вимог закону.

Публічне акціонерне товариство звернулося до господарського суду з позовом до приватного підприємства, органу державної виконавчої служби про визнання прилюдних торгів та їх результатів недійсними.

Рішенням місцевого господарського суду в позові відмовлено. Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду в частині відмови у задоволенні позову про визнання прилюдних торгів недійсними скасовано та прийнято в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Вищий господарський суд України погодився з висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Прилюдні торги є особливою формою правочину, оскільки за своєю правовою природою придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) належить до договорів купівлі-продажу, які можуть бути визнані недійсними на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочинів.

Згідно з частиною першою статі 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

До підстав визнання торгів недійсними належить порушення правил проведення прилюдних торгів, у тому числі законодавчих вимог щодо їх організації та безпосереднього проведення, правил оформлення результатів прилюдних торгів, які є суттєвими і вплинули на формування результатів торгів та продаж майна боржника.

Дослідженню та доказуванню підлягають факти порушення норм закону під час підготовки, проведення торгів та оформлення їх результатів (зокрема, чи є ці порушення істотними і чи вплинули вони на результат торгів), порушення прав та законних інтересів особи, яка їх оспорює.

Нерухоме майно передається на реалізацію за ціною та в порядку, передбачених Законом. Умови і порядок проведення прилюдних торгів з продажу квартир, будинків, підприємств як цілісного майнового комплексу, інших приміщень, земельних ділянок, що є нерухомим майном, на які звернуто стягнення відповідно до чинного законодавства, а також здійснення розрахунків за придбане майно визначено Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 27.10.99 N 68/5.

У цій справі стартова ціна нерухомого майна, яке підлягало реалізації, була визначена з порушенням вимог статті 58 Закону, а саме: для проведення оцінки майна було залучено неуповноваженого суб’єкта, що виключає правові підстави щодо використання звіту про оцінку майна для проведення торгів.

Зазначені обставини вплинули на результат торгів та зміст самого правочину, оскільки майно було продано за ціною, сформованою всупереч вимогам, визначеним законом. Тому проведені прилюдні торги, які за своєю суттю є багатостороннім правочином, не відповідають вимогам статті 203 ЦК України, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Це згідно з частиною першою статті 215 ЦК України є підставою для визнання їх недійсними (постанова Вищого господарського суду України від 01.10.2013 у справі N 4/178/2011/5003).

3. Примусове виконання рішення про стягнення заборгованості за спожиту активну електричну енергію, яка виникла після 01.01.2013, здійснюється на загальних підставах в порядку, встановленому Законом, та не передбачає зупинення виконавчого провадження на підставі Закону України «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу».

Державне підприємство звернулося до господарського суду зі скаргою на дії органу державної виконавчої служби. Воно просило визнати недійсною постанову відділу примусового виконання рішень, якою зупинено виконавче провадження з примусового виконання наказу суду, у зв’язку з тим, що боржника включено до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості (далі — Реєстр), та зобов’язати відділ примусового виконання рішень державної виконавчої служби відновити виконавче провадження.

Ухвалою місцевого господарського суду, залишеною без змін постановою суду апеляційної інстанції, визнано недійсною постанову органу державної виконавчої служби про зупинення виконавчого провадження з примусового виконання наказу суду. В іншій частині скаргу відхилено.

Вищий господарський суд України визнав законними та обґрунтованими правові висновки судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Пунктом 15 частини першої статті 37 Закону визначено, що виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню у разі внесення підприємства паливно-енергетичного комплексу до Реєстру.

Рішенням Конституційного Суду України від 13.12.2012 у справі N 1-26/2012 (справа про стягнення заборгованості з підприємств паливно-енергетичного комплексу) встановлено, що внесення юридичної особи, незалежно від форми власності, до Реєстру не є підставою для зупинення виконавчого провадження та здійснення заходів примусового виконання судових рішень про стягнення з неї заборгованості, яка не стосується неповних розрахунків за енергоносії і не визначена Законом України «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу».

Згідно з абзацом шостим пункту 3.7 статті 3 Закону України «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» на строк участі підприємства паливно-енергетичного комплексу в процедурі погашення заборгованості підлягають зупиненню виконавчі провадження та заходи примусового виконання рішень щодо цього підприємства із стягнення заборгованості, яка виникла до 01.01.2013.

Отже, заходи примусового виконання рішення щодо заборгованості, яка виникла після 01.01.2013, повинні застосовуватися на загальних підставах в порядку, встановленому Законом.

Задовольняючи скаргу, місцевий та апеляційний господарські суди дослідили, що до складу заборгованості за активну електроенергію входить заборгованість, яка виникла після 01.01.2013. Суди правильно визначили, що до заборгованості за спожиту активну електричну енергію, яка виникла після 01.01.2013, заходи примусового виконання рішення повинні застосовуватися на загальних підставах в порядку, встановленому Законом, і у такому разі не передбачено зупинення виконавчого провадження (постанова Вищого господарського суду України від 04.02.2014 у справі N 905/2000/13).

4. Виконання рішення суду про стягнення коштів з боржника, яким є державна установа, здійснюється згідно з Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 N 845 (далі — Порядок).

Державне підприємство звернулося до господарського суду зі скаргою про визнання незаконними дій органу Державної казначейської служби України, які полягають у відмові виконати рішення господарського суду та у поверненні без виконання наказу про стягнення коштів з боржника — державної установи. Стягувач посилався, зокрема, на те, що наказ господарського суду та документи на безспірне списання коштів з рахунків боржника було повернуто з підстав, не передбачених Порядком.

Ухвалою місцевого господарського суду, залишеною без змін постановою апеляційного господарського суду, в задоволенні скарги в порядку статті 1212 ГПК України відмовлено.

Попередніми судовими інстанціями зазначено, що орган Державної казначейської служби України правомірно повернув виконавчий документ стягувачу, оскільки державна установа в мережі розпорядників та одержувачів бюджетних коштів, що отримують фінансування з державного та місцевих бюджетів у 2014 році, не значиться та рахунків, з яких можна було б здійснити безспірне списання коштів, орган Державної казначейської служби України не має.

Вищий господарський суд України не погодився з висновками господарських судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Підпунктом 1 пункту 9 Порядку визначено, що орган Державної казначейської служби України повертає виконавчий документ стягувачеві у разі, коли:

— виконавчий документ не підлягає виконанню органом державної казначейської служби, його подано особою, що не має відповідних повноважень, пред’явлено до виконання з пропущенням встановленого строку, видано або оформлено з порушенням встановлених вимог;

— рішення про стягнення коштів не набрало законної сили, крім випадків, коли судове рішення про стягнення коштів допущено до негайного виконання в установленому законом порядку;

— суми коштів, зазначених у судовому рішенні про стягнення коштів, повернуто стягувачеві за поданням органу, що контролює справляння надходжень бюджету, або за рахунок таких коштів виконано грошові зобов’язання чи погашено податковий борг стягувача перед державним або місцевим бюджетом;

— відсутній залишок невідшкодованого податку на додану вартість, узгоджений із стягувачем;

— стягувач відмовився від виконання виконавчого документа або відкликав його без виконання;

— наявні інші передбачені законом випадки.

При цьому наявність інших визначених законом підстав для повернення органом Державної казначейської служби України виконавчого документа стягувачу має бути чітко встановлена правовою нормою. Такі підстави підлягають обмеженому (вузькому), а не розширеному тлумаченню, оскільки відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. В оскаржуваних судових рішеннях не наведено норм, які б дозволяли органу Державної казначейської служби України не виконувати судове рішення та повернути виконавчий документ стягувачу.

Згідно з частиною другою статті 3 Закону рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Відповідно до підпункту 2 пункту 4, підпунктів 2, 7 пункту 5 Порядку органи Державної казначейської служби України вживають заходів до виконання виконавчих документів протягом установленого строку; під час виконання виконавчих документів мають право звертатися у передбачених законом випадках до органу, який видав виконавчий документ, щодо роз’яснення рішення про стягнення коштів, порушувати клопотання про встановлення чи зміну порядку і способу виконання такого рішення, а також відстрочку та/або розстрочку його виконання (постанова Вищого господарського суду України від 15.10.2014 у справі N 916/885/13).

5. Оскільки у боржника, який є державною установою, відсутні майно, на яке може бути звернуто стягнення, та власні розрахункові рахунки, виконання рішення суду повинно здійснюватися за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Стягувач звернувся до господарського суду зі скаргою на дії органу Державної казначейської служби України щодо відмови виконати наказ господарського суду про стягнення з державного підприємства коштів.

Ухвалою місцевого господарського суду, залишеною без змін постановою апеляційного господарського суду, скаргу фізичної особи — підприємця задоволено.

Постановою Вищого господарського суду України рішення попередніх судових інстанцій залишено без змін.

Вищий господарський суд України зазначив, що відповідно до частини другої статті 3 Закону рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень — за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Державна казначейська служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України.

Оскільки, як встановлено державним виконавцем, у боржника, що є самостійною юридичною особою, відсутні майно, на яке може бути звернуто стягнення, а також власні розрахункові рахунки, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про те, що рішення суду має бути виконано за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, саме Державною казначейською службою України в особі її територіальних органів (постанова Вищого господарського суду України від 08.04.2015 у справі N 42/87-09).

6. До обов’язків державного виконавця під час здійснення виконавчих дій не входить перевірка обґрунтованості надходження коштів на рахунок боржника.

Позивач та відповідач звернулися до господарського суду зі скаргою на дії органу державної виконавчої служби щодо повернення помилково перерахованих позивачем на рахунок відповідача коштів, що були стягнуті у примусовому порядку як сума виконавчого збору та витрати на проведення виконавчих дій.

Ухвалою місцевого господарського суду, залишеною без змін постановою апеляційного господарського суду, в задоволенні скарги відмовлено.

Вищий господарський суд України погодився з висновками господарських судів попередніх інстанцій, зазначивши таке.

Державний виконавець зобов’язаний вживати передбачених Законом заходів щодо примусового виконання рішень і неупереджено, своєчасно та в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Він, зокрема, здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і Законом (стаття 11 Закону).

Статтею 25 Закону визначено умови прийняття виконавчого документа до виконання. До обов’язків державного виконавця під час здійснення виконавчих дій не входить перевірка обґрунтованості надходження коштів на рахунок боржника, оскільки кошти, що знаходяться на депозитному рахунку органу державної виконавчої служби, не мають родових ознак для виокремлення відповідної їх частини (постанова Вищого господарського суду України від 15.04.2015 у справі N 29/65).

7. Накладення арешту на рахунок боржника, призначений для виплати заробітної плати працівникам підприємства, призводить до порушення їх конституційних прав.

Комунальне підприємство звернулося до господарського суду зі скаргою на дії органу державної виконавчої служби, в якій просило скасувати постанову цього органу в частині накладення арешту на рахунок в межах коштів, необхідних для виплати заробітної плати.

Ухвалою місцевого господарського суду скасовано постанову органу державної виконавчої служби в частині накладення арешту на кошти, призначені для оплати праці працівників комунального підприємства.

Постановою апеляційного господарського суду ухвалу скасовано, а скаргу на дії органу державної виконавчої служби залишено без задоволення.

Вищий господарський суд України не погодився з висновками апеляційного господарського суду з огляду на таке.

Відповідно до статті 57 Закону арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем, зокрема, шляхом винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах. У разі прийняття державним виконавцем постанови про арешт майна боржника арешт поширюється на усі поточні рахунки боржника, у тому числі ті, що будуть відкриті боржником після винесення державним виконавцем постанови про арешт майна.

Частиною першою статті 6 Закону визначено, що державний виконавець зобов’язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до частини першої статті 2, частини другої статті 10 Конвенції про захист заробітної плати від 01.07.49 N 95, ратифікованої Україною 04.08.61, ця Конвенція застосовується до всіх осіб, яким виплачується або повинна виплачуватися заробітна плата. Заробітна плата повинна охоронятися від арештів і передачі в такій мірі, в якій це вважається потрібним для утримання працівника і його сім’ї.

Частиною п’ятою статті 97 Кодексу законів про працю встановлено, що оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов’язань щодо оплати праці.

Частиною шостою статті 24 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.

Отже, держава гарантує та захищає законом право громадянина на своєчасне одержання винагороди за працю. Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості. Оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку.

За таких обставин господарський суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби не мав законних підстав для накладення арешту на кошти, призначені для оплати праці працівників боржника, а тому в оскаржуваній частині скасував постанову органу державної виконавчої служби (постанова Вищого господарського суду України від 16.04.2014 у справі N 915/321/13-г).

8. Стаття 26 Закону не надає права державному виконавцю відмовити у відкритті виконавчого провадження у зв’язку з поданням стягувачем ксерокопії нотаріально посвідченої довіреності на підтвердження його повноважень.

Позивач звернувся до господарського суду зі скаргою на дії органу державної виконавчої служби щодо винесення постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження.

Відмовляючи в задоволенні зазначеної скарги, місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що представник позивача, який звернувся до органу державної виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження у справі, подав ксерокопію нотаріально посвідченої довіреності, що не є належним доказом надання повноважень щодо вчинення відповідних дій.

Не погодившись з висновками попередніх судових інстанцій, Вищий господарський суд України зазначив таке.

Право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43). Право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов’язкове виконання судових рішень — складовою права на справедливий судовий захист.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 Закону державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення.

Стаття 26 Закону встановлює вичерпний перелік підстав для відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження. При цьому жодна з названих у цій статті підстав не передбачає відмови у відкритті виконавчого провадження у зв’язку з доданням до заяви про примусове виконання рішення суду копії нотаріально посвідченої довіреності, виданої особі, що підписала таку заяву та засвідченої печаткою юридичного управління сторони у справі (постанова Вищого господарського суду України від 17.12.2014 у справі N 908/857/14).

9. Приписи пункту 9 частини першої статті 47, частини п’ятої статті 52 Закону у взаємозв’язку з положеннями Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» вказують на встановлену чинним законодавством заборону щодо звернення стягнення на те майно державного підприємства, яке є основним засобом виробництва, а відсутність у боржника іншого майна, на яке може бути звернуто стягнення, є підставою для повернення виконавчого документа стягувачу.

Позивач звернувся зі скаргою про визнання незаконними дій державного виконавця щодо винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу.

Ухвалою місцевого господарського суду, залишеною без змін постановою апеляційного господарського суду, в задоволенні скарги відмовлено.

Вищий господарський суд України залишив без змін рішення попередніх судових інстанцій з огляду на таке.

Господарськими судами встановлено, що майно, яке перебуває на балансі боржника, належить до державної власності, а органом, уповноваженим на його управління та розпорядження, є Міністерство енергетики та вугільної промисловості України. Усе майно, що перебуває на балансі підприємства, використовується у виробничому процесі — експлуатації водовідливних комплексів, а майна, що не використовується у виробничій діяльності, підприємство не має.

Відповідний акт складено державним виконавцем під час вчинення виконавчих дій за місцезнаходженням боржника. При цьому підприємство має державну форму власності (100 %) та його внесено до Реєстру неприбуткових установ та організацій.

Отже, державний виконавець обґрунтовано виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 47, статті 50 Закону у зв’язку з тим, що майна, на яке може бути звернуто стягнення, у боржника не виявлено (постанова Вищого господарського суду України від 29.07.2014 у справі N 905/2600/13).

10. Відсутність відомостей у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців щодо ліквідації підприємства боржника є підставою для визнання постанови про закінчення виконавчого провадження недійсною.

Приватне підприємство звернулося до господарського суду зі скаргою на дії органу державної виконавчої служби, в якій просить визнати постанову про закінчення виконавчого провадження недійсною.

Місцевий господарський суд, задовольняючи скаргу підприємства, виходив з того, що за інформацією, наведеною у витязі з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, відповідач перебуває у стані припинення за рішенням засновників. Оскільки на час винесення постанови про закінчення виконавчого провадження ліквідаційну процедуру боржника не закінчено, а юридичну особу не припинено, державний виконавець не мав підстав для закінчення виконавчого провадження згідно з пунктом 3 частини першої статті 49 Закону.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи ухвалу місцевого господарського суду, зазначив, що відповідно до статті 67 Закону виконавчий документ надсилається ліквідаційній комісії (ліквідатору) для вирішення питання про подальший порядок виконання рішення у встановленому законом порядку. У разі коли виконавчий документ надіслано ліквідаційній комісії (ліквідатору), виконавче провадження підлягає закінченню.

Вищий господарський суд України не погодився з висновком апеляційного господарського суду з огляду на таке.

Пунктом 1 частини першої статті 110 ЦК України встановлено, що юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв’язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.

За приписами пункту 3 частини першої статті 49 Закону виконавче провадження підлягає закінченню у разі смерті або оголошення померлим стягувача чи боржника, безвісно відсутнім боржника або стягувача, ліквідації юридичної особи — сторони виконавчого провадження, якщо виконання їх обов’язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва.

Відповідно до частини другої статті 33 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» та частини першої статті 111 ЦК України юридична особа є такою, що припинилася, з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

За таких обставин Вищий господарський суд України скасував постанову апеляційного господарського суду, а ухвалу місцевого господарського суду залишив у силі (постанова Вищого господарського суду України від 23.07.2014 у справі N 918/1974/13).

11. Судові рішення про стягнення коштів боржників (розпорядників та одержувачів бюджетних коштів, а також підприємств, установ та організацій, рахунки яких відкриті в органах Державної казначейської служби України) виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Державної казначейської служби України. Ця обставина унеможливлює здійснення виконавчого провадження, тому державний виконавець зобов’язаний відмовити у відкритті виконавчого провадження відповідно до пункту 8 частини першої статті 26 Закону.

Боржник (бюджетна установа) звернувся до господарського суду зі скаргою на дії органу Державної виконавчої служби України щодо винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Ухвалою місцевого господарського суду, залишеною без змін постановою апеляційного господарського суду, зазначену скаргу задоволено.

Вищий господарський суд України погодився з висновками попередніх судових інстанцій з таких підстав.

Згідно з частиною другою статті 3 Закону (в редакції від 19.09.2013 N 583-VII) рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

В абзаці другому підпункту 1 пункту 9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, який набрав чинності 01.01.2011, встановлено, що до законодавчого врегулювання безспірного списання коштів бюджету та відшкодування збитків, завданих бюджету, безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється Казначейством України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету — в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.

На виконання частини другої статті 3 Закону і пункту 9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України Кабінет Міністрів України постановою від 03.08.2011 N 845 затвердив Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі — Порядок).

Згідно з абзацом третім пункту 2, пункту 3 цього Порядку (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 30.01.2013 N 45) рішення про стягнення коштів боржників (розпорядників (бюджетних установ) та одержувачів бюджетних коштів, а також підприємств, установ та організацій, рахунки яких відкриті в органах Державної казначейської служби України) виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Державної казначейської служби України у порядку черговості надходження таких документів у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

Пунктом 24 Порядку передбачено, що стягувачі, на користь яких прийняті рішення про стягнення коштів з рахунків боржника, подають до органу Державної казначейської служби України, в якому обслуговується боржник, документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 26 Закону державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі наявності інших передбачених законом обставин, що виключають здійснення виконавчого провадження.

Вищий господарський суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що державний виконавець не мав підстав для прийняття виконавчого документа до виконання, оскільки у цій справі виконавчий документ повинен виконуватися виключно органами Державної казначейської служби України відповідно до Порядку.

Положення статті 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», що визначають особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи, не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки стягувачем є державне підприємство, а згідно з частиною другою статті 2 названого Закону його дія не поширюється на рішення суду, стягувачем за якими є державний орган, державне підприємство, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація, що належать до комунальної власності (постанова Вищого господарського суду України від 18.02.2015 у справі N 916/859/14).

12. Виконавче провадження підлягає зупиненню на підставі пункту 17 частини першої статті 37 Закону, якщо до Переліку об’єктів державної власності, які підлягають приватизації у 2012 — 2014 роках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.09.2012 N 987 (далі — Перелік), увійшли відокремлені підрозділи підприємства-боржника.

Товариство звернулося до господарського суду зі скаргою на дії органу державної виконавчої служби щодо винесення постанови про зупинення виконавчого провадження з примусового виконання наказу господарського суду про стягнення заборгованості з боржника (вугледобувного підприємства).

Обґрунтовуючи скаргу, стягувач вказує на те, що стороною у справі, як і стороною договору, за яким виникла заборгованість, є підприємство, яке не включено до Переліку. До Переліку входять лише відокремлені підрозділи боржника, які безпосередньо займаються видобутком вугілля, а не власне підприємство-боржник.

Ухвалою місцевого господарського суду, залишеною без змін постановою суду апеляційної інстанції, у задоволенні скарги відмовлено з огляду на таке.

Виконавче провадження було відкрито відповідно до наказу господарського суду стосовно виконання рішення про стягнення з підприємства-боржника суми заборгованості.

Постанову про зупинення виконавчого провадження на підставі пункту 17 частини першої статті 37 Закону було винесено у зв’язку з прийняттям рішення про приватизацію вугледобувних підприємств згідно із Законом України «Про особливості приватизації вугледобувних підприємств» протягом трьох років з моменту завершення приватизації, до складу яких входить підприємство-боржник.

Вищий господарський суд України вважає висновок судів попередніх інстанцій правомірним з таких підстав.

Статтею 1 Закону України «Про особливості приватизації вугледобувних підприємств» визначено, що вугледобувне підприємство — це гірниче підприємство, основним видом економічної діяльності якого є підземне або відкрите добування вугілля, до складу якого можуть входити шахти, шахтоуправління, розрізи та інші відокремлені підрозділи, що виконують допоміжні функції.

Відповідно до довідки Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України видом діяльності боржника — державного підприємства є добування та збагачення кам’яного вугілля. За статутом зазначене підприємство належить до вугледобувних підприємств.

Постановою Кабінету Міністрів України від 19.09.2012 N 987 «Про затвердження переліку об’єктів державної власності, які підлягають приватизації у 2012 — 2014 роках, та критеріїв визначення способу їх приватизації» передбачено, що відокремлені підрозділи підприємства-боржника, які безпосередньо займаються видобутком вугілля, підлягають приватизації.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про особливості приватизації вугледобувних підприємств» з метою недопущення банкрутства вугледобувних підприємств і збереження сировинної бази металургійного та енергетичного комплексів з моменту прийняття рішення про приватизацію підприємства до моменту завершення приватизації встановлюються мораторій на застосування процедури примусової реалізації майна об’єктів приватизації шляхом зупинення виконавчого провадження та мораторій на порушення справ про банкрутство вугледобувних підприємств. На строк до трьох років з моменту завершення приватизації встановлюються мораторій на застосування процедури примусової реалізації майна об’єктів приватизації шляхом зупинення виконавчого провадження та мораторій на порушення справ про банкрутство вугледобувних підприємств, які поширюються лише на борги, що утворилися на момент завершення приватизації.

Пунктом 17 частини першої статті 37 Закону визначено, що виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню у разі прийняття рішення про приватизацію вугледобувних підприємств відповідно до Закону України «Про особливості приватизації вугледобувних підприємств» протягом трьох років з моменту завершення приватизації.

Отже, до виконавчого провадження, порушеного на підставі наказу в цій справі, підлягає застосуванню стаття 13 Закону України «Про особливості приватизації вугледобувних підприємств», а тому державний виконавець обґрунтовано зупинив виконавче провадження (постанова Вищого господарського суду України від 02.07.2014 у справі N 5006/33/70/2012).

26.01.2016 Верховна Рада України ухвалила Закон «Про внесення змін до Закону України «Про захист економічної конкуренції» (щодо підвищення ефективності системи контролю за економічними концентраціями)

• Законом, зокрема, встановлюється, що концентрація може бути здійснена лише за умови попереднього одержання дозволу Антимонопольного комітету України чи адміністративної колегії Антимонопольного комітету України у випадках, передбачених частиною другою статті 22 цього Закону та іншими нормативно-правовими актами, якщо: сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, перевищує суму, еквівалентну 30 мільйонам євро, визначену за офіційним валютним курсом, установленим Національним банком України, що діяв в останній день фінансового року, при цьому вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів в Україні не менш як у двох учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 4 мільйонам євро, визначену за офіційним валютним курсом, установленим Національним банком України, що діяв в останній день фінансового року, у кожного; або

• сукупна вартість активів або обсяг реалізації товарів в Україні суб’єкта господарювання, щодо якого набувається контроль, або суб’єкта, активи, частки (акції, паї) яких набуваються у власність чи одержуються в управління і користування, або хоча б одного із засновників створюваного суб’єкта господарювання, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік перевищує суму, еквівалентну 8 мільйонам євро, визначену за офіційним валютним курсом, установленим Національним банком України, що діяв в останній день фінансового року, і при цьому обсяг реалізації товарів хоча б одного іншого учасника концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, перевищує суму, еквівалентну 150 мільйонам євро, визначену за офіційним валютним курсом, установленим Національним банком України, що діяв в останній день фінансового року»; Відповідний законопроект зареєстровано за №2168а.

By: Ian Simpson —> —> In their ebook » Submit Your Own Guide And Just How To Write… In As Low As 1 Week», Vitale and John Edwards coach you on how exactly to conform a successful guide publishing formula to greatly improve the functionality of your personal ebook writing techniques. In place of re-inventing the wheel, you’re taught reveal it how to find a topic and produce your personal ebook, occasionally in as low as 1 week, minimizing the learning from your errors occasionally associated with producing your personal ebook. Читать далее